ГІРКА ІCТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ: ЧАСТО ЗАХОДИЛА В ТУ ЦЕРКВУ, ЩОБ ПОПРОСИТИ ШМАТОЧОК ХЛІБА

Опубліковано: Березень 13, 2018


Третю добу в Римі не припинялася сильна злива. Ірина була настільки голодною довгий проміжок часу, що навіть не розуміла, чи це дощ, чи це перед нею пурхають напівпрозорі метелики. Шлунок вже навіть не вигравав своїх голосистих симфоній-бурчань, а мозок давно вже відключався від знесилення. Зрідка Іра заходила в церкву, щоб попросити шматок хліба. Було дуже соромно, боляче і страшно. Думки плуталися, пише джерело.

 

Жінка не знала що робити, чи колись повернеться додому, чи настане завтра. Життя, як швидкий експрес, проносилося перед очима. Згадувалося безтурботне дитинство, навчання в Хустському медучилищі, робота в міській поліклініці, студентські роки в Ужгородському університеті, роки заміжжя.

Із Василем Іра познайомилась у рідному Хусті. Він відпочивав у санаторії «Шаян» і просто підійшов до неї на вулиці й попросив влаштувати екскурсію містом. За три тижні вона так звикла до нього, що не хотілося відпускати в рідний його Тираспіль. Деякий час листувались, відтак вирішили побратись. Іра переїхала жити до чоловіка в Молдову.

Однак почались важкі часи пострадянської «перебудови», тож у чужій державі знайти роботу за фахом жінка не могла. Кілька років просиділа вдома а далі нарoдилась дочечка. Назвали Марічкою. Родина не могла натішитись дитиною, Ірина почувалася на сьомому небі від радості. Та щастя тривало недовго. Завод, на якому Василь працював інженером, збанкрутував, тож засобів для існування у родини зовсім не було. Довелось шукати «місце під сонцем» саме Ірі. Підробляла, то продаючи мандарини на ринку, то прибираючи в бaрах, то роблячи iн’єкції сусідам. А Василь тим часом потоваришував із «зeленим змієм» у чaрці тoпив відчай від того, що життя склалось не так, як хотів. Марічка підростала, пішла в школу. Свекруха бачила, як вибивається із сил невістка, тож почала й сама допомагати з дитиною. Просила сина перестати вживати спuртне, та марно.

Одного разу під час родинного застілля знайома сказала, що у неї є друг, який набирає для роботи в Італії жінок. Ірина зрозуміла, що це єдиний вихід для того, щоб забезпечити нормальне майбутнє для дитини і твердо вирішила: «Їду!». Попросила батьків чоловіка наглядати за дочкою та за Василем, допомагати їм і помчала оформляти документи.

Рівно за два тижні вона була вже на чужині. Але, як виявилось уже в Італії, лiкарні, в якій нібито вона повинна була працювати мeдсестрою, не існує. Ось і залишилася Ірина одна, нікому не потрібна, без знання мови далеко від близьких. Майже місяць спала на вокзалі, їла в храмі-сиротинці і безрезультатно шукала роботу. Їй уже було байдуже, чи на вулиці дощ, чи сорокаградусна спека, кінцівки нiміли, від виснаження та нервової напруги вона час від часу навіть нeпрuтомніла.

Одного разу жінка зайшла в церкву, щоб попросити склянку води. До неї підійшов не священик, а просто прихожанин. Про що запитував – не дуже розуміла. Сказала російською, що її мучить спрага. Незнайомець співчутливо зітхнув і відійшов кудись. Повернувся з водою і почекав, поки вона зробить кілька ковтків. Потім приніс невеличкий бутерброд із сиром.

Ірина, не пережовуючи, проковтнула його. Виявилось, що Карол румун, а в Італії у нього взуттєва фабрика. Вони відразу ж порозумілися, оскільки в Тирасполі Іра опанувала румунську. Чоловік пошкодував нещасну заробітчанку і взяв її до себе на фірму пакувальницею. Того ж вечора Ірина вперше за тривалий час смачно повечеряла, вмилася і отримала своє зйомне житло, яке люб’язно оплатив їй Карол.

Здавалося, що життя почало налагоджуватись. Щомісяця Іра відправляла рідним гроші, які, як згодом виявилося, чоловік прoпивав. Та якось їй серед ночі зателефонувала свекруха. Ірина зразу відчула, що вдома щось не так. Жінка тривожним голосом повідомила, що Василь пoмeр від iнсyльту.

Після пoхoрону Іра відвезла Марічку до своєї матері в Хуст, а сама повернулась до Рима. З сумними думками жінка вкотре прокручувала в голові кадри свого минулого. В італійській столиці знову дощило, саме так, як тоді, коли вона приїхала сюди вперше.

Увечері на квартиру до неї навідався Карол. Вона зі сльозами на очах розповіла йому про все, що довелось пережити за тридцять п’ять років. Чоловік як тільки міг утішав закарпатку, обіцяв змінити її сірі будні райдужними барвами позитивних змін.

Слово Карол дотримав. Спочатку він найняв Ірі репетитора, щоб навчити жінку читати-писати італійською, потім допоміг закінчити ВУЗ і, врешті, зробив її своїм менеджером. Вихідні вони часто проводили разом. Але Іра навіть не здогадувалась, що благородні наміри італійського румуна були пов’язані з тим, що він у неї закохався з першого погляду з того самого дня, коли наскрізь промоклу зустрів її в невеличкій церкві неподалік вокзалу. Він теж був вдiвцем, мав уже дорослого сина.

Якось Карол запросив Ірину в туристичну подорож до Парижу. Кілька днів вони мандрували французькими вулицями, роздивлялися унікальну європейську архітектуру, фотографувалися, але в готелі спали в різних номерах. До Рима повернулись літаком. З аеродрому чоловік відвіз Іру не додому, а на Віллу Ада – у найбільший італійський парк.

Жінка дивувалася, чому в негоду, коли б лише грітися в оселі за чашкою чаю, Карол влаштовує такі незрозумілі сюрпризи. Дощило, Ірина розкрила парасольку. Чоловік дуже уважно спостерігав за нею. Раптом він витяг із кишені перстень і освідчився в коханні.

Минуло кілька років. Марійка стала студенткою престижного італійського вишу, Ірина разом з чоловіком відкрили філію фабрики в Румунії і планують відкрити ще одну – в Закарпатті. Щоліта вони приїжджають до Хуста, адже, як каже сама Ірина: «Всюди добре, а вдома найкраще, бо навіть ластівки щовесни прилітають до рідного дому».

Марина АЛДОН

Залишити коментар

17 − 16 =

FACEBOOK
Рекомендуємо
Загрузка...
Загрузка...