«Бабусю, коли вже буде той Страшний суд? Я хочу, щоби він уже був. Я тоді зустріну маму»

Опубліковано: Березень 19, 2018


Цього разу жінка дала волю солодким і болючим споминам. Згадала, як тоді, рудокоса і люблена родиною дівчинка дуже любила своїх неньку й бабусю. Батька чомусь побоювалася, бо він був не з лагідних і турботливих. Бабуся ж постійно розповідала їй, як сама казала, всілякі небилиці, а мама — тиха й лагідна — то вишивала, то читала, то в’язала. Бо вона часто хворіла.

Повідомляє osoblyva.com

Якось, заплітаючи донечку,  мама спитала: «І хто тебе доглядатиме?». Дівчинка злякано глянула на неньку й наче вперше побачила її стомлене обличчя. «Ти не лякайся, так мусить бути, — продовжувала мама. — Одні народжуються, інші помирають… Але колись настане Страшний суд і всі зустрінуться знову. Дівчинка слухала — і боялася. А незадовго страшна й жорстока смерть забрала в неї неньку. Дівчинка коли лягала спати, то міцно пригорталася до бабусі, щоби ця страшна смерть не забрала ще й її. Дитина тужила за маминою ласкою, теплом, поцілунками. Батько-зять швидко пішов із дому й скоро створив нову сім’ю. Так, ніби й не було в його житті першої донечки. Вона за ним сумувала.

Якось дівчинка прийшла додому зі школи дуже стривожена. Бабуся не могла допитатися, що трапилось, тому вирішила піти до школи та вияснити. Вранці швиденько попорала господарку й взялася збирати дитину. Дорогою внучка трималася за бабусину руку. Як же хотіла мала хоч раз піти отак до школи з мамою і татком. Та не судилося, мами нема, а в тата — інша сім’я.

Бабуся завела внучку до класу й пішла шукати директора. Він уже її чекав. І лише після розмови з ним жінка зрозуміла біль і розпач дитячого серця. Директор розказав, що на педраді школи йшлося про пакунки з одягом і безкоштовне харчування для дітей-сиріт. Учителька не сказала про це дівчинці наодинці, а перед усім класом. Та діти є діти… Реакція однолітків образила дівчинку — і вона закричала: «Я не хочу бути сиротою. Я не сирота. В мене є бабуся і дідусь».

А ввечері, коли сім’я вляглася спати, дівчинка, пригорнувшись до бабусі, спитала: «Бабусю, коли вже буде той Страшний суд? Я хочу, щоби він уже був. Я тоді зустріну маму…». І так відбувалося щовечора. Бабуся, як могла, так пояснювала, щоби не ранити дитяче серце, не вбити надію на зустріч із найдорожчою людиною в світі. Збігали дні, місяці, роки… Згодом дівчинка зрозуміла, що сиротою вона мусить бути, бо це вибір долі — і ніхто не може його змінити.

Пролетіли роки. Бабусі не стало, лише в пам’яті ворушилось минуле. Добре, що бабуся полишила внучку, коли в тієї вже була своя сім’я, свої діти, свій світ. Нині вона турбується про своїх дітей і молить Бога, щоб ніколи ні їх, ні жодної дитини не торкнулося сирітство. Знає ж бо, яке воно гірке й холодне.

Залишити коментар

four + five =

FACEBOOK
Рекомендуємо
Загрузка...
Загрузка...